Перекладачі з німецької: Неля Ваховська

2013-07-29 22:37:00

В інтерв'ю DW вона розповіла про самоорганізацію перекладацької спільноти та сучасні тенденції німецької літератури.

Редакторка літературного журналу "Простори" Неля Ваховська активно перекладає сучасну німецькомовну літературу. Завдяки її творчій праці українські читачі змогли познайомитися із драматургічними творами, а також художньою та документальною прозою таких авторів, як Катя Ланґе-Мюллер, Бірґіт Вандербеке, Йозеф Вінклер, Кристоф Зимон чи Лукас Берфусс.

Їй не лише вдається реалізовувати амбітні перекладацькі проекти, зокрема, знаходити фінансування на переклад та видання сучасних німецькомовних авторів в Україні. Неля Ваховська - ще й активна організаторка семінарів для перекладачів та одна з ініціаторок створення Творчої спілки перекладачів та письменників. В інтерв'ю DW Ваховська розповіла про свій інтерес до лівого та політично ангажованого мистецтва та найцікавіші, на її погляд, тренди в сучасній німецькомовній літературі.

 

Deutsche Welle: Ви перекладаєте переважно сучасну німецькомовну літературу. Чим Ви керуєтеся, коли обираєте твори для перекладу?

Неля Ваховська: Дуже по-різному і в чомусь свавільно: дивлюся, що мене особисто зачіпає, кидає виклик, заворожує, і намагаюся передати своє відчуття видавцеві. Або просто роблю добірку для "Просторів", якщо з видавництвом не пощастило.

Почасти мій вибір буває обумовлений науковим інтересом - це вектор політично ангажованої літератури. У час, коли відбуваються Occupy, великі національні страйки, мітинги, рухи опору тощо, просто смішно ігнорувати те, що література як одна з мистецьких практик також може бути і дуже часто є залученою до політичної площини. Тому так зване ліве мистецтво або політично ангажована ліва чи соціально-критична література складає об'єкт моєї цікавості.

Загалом із незмірного поля німецькомовної літератури мене цікавить ніша інтелектуальної, експериментальної літератури. Зараз, наприклад, я працюю над Арно Шмідтом, який в Україні невідомий. Цей автор пропонує саме той підхід до мови як до площини чистого експерименту, ламання, випробування суспільства. Як на мене, це те, чого сьогодні бракує українській літературі, тому цікаво розставити опорні пункти засобом перекладу.

 

Ви уклали антологію німецької літератури після падіння Берлінського муру. Які тенденції характерні для цього періоду?

Якоюсь типологізацією займатися важко, тому що сучасне поле німецькомовної літератури, якщо навіть подивитись лише на "художку", дуже широке. Моїм останнім відкриттям було те, що із прошарку так званого масового чтива українська й німецькомовна літератури за якістю дуже близькі. У якийсь момент про це приємно дізнаватися. Не через те, що я люблю масову літературу, а через те, що якість текстів не дуже залежить від умовних національних кордонів.

Цікавий прошарок - це так звана "література мігрантів", я наголошую на лапках. Ми маємо справу не стільки з людьми, які приїхали і почали писати німецькою, а з людьми, які переїхали в дитячому віці або навіть народилися в мігрантських сім'ях, але вже в Німеччині, Австрії або Швейцарії. Відповідно, соціалізація повністю німецька, школа німецька, але зв'язок із іншою культурою є. Ось цей, мабуть, дещо трансгресивний зсув до іншої культури породжує інше сприйняття як світу, так і використання німецької мови.

Можна згадати Ольгу Грязнову, Мар'яну Гапоненко, Катю Петровську, численних письменниць і письменників із колишньої Югославії, Грузії, Туреччини зрештою. Історії, які пишуться із опертям на досвід перебування між культурами, навіть коли ти живеш в одній країні, - це дуже цікавий прошарок. Його дуже бракує Україні як країні, доволі сліпій до гетеронаціонального.



Чи зберігається зараз, через два десятиліття після падіння Берлінського муру, відмінність між сучасною "західнонімецькою" та "східнонімецькою" літературою?

Ми свого часу із Ґете-Інститутом робили воркшоп на цю тему і порівнювали літераторів із "нових" і зі "старих" федеральних земель. Ця відмінність пов'язана з поколіннями. Тобто у літературі 1990-х років безперечно був дуже чіткий вододіл. Він визначався, наприклад, різними школами письма. У "нових" землях на той час майже не було постмодерної попси, пригодницької літератури і таке інше. Або вона була зовсім інша - із присмаком історичності, кінематографічності, тобто певним чином відбивала немобільність цієї країни (Німецької демократичної республіки, далі НДР. - Ред.).

Плюс це була школа, дуже жорстко визначена наявністю цензури в країні. У НДР свого часу існував цензурний апарат, і для того, щоб його пройти, треба було, так само як і в Радянському Союзі, вдаватися до інакомовності, тобто багатошарового, іронічного, інтелектуального письма. Це те, чого Захід Німеччини знав мало. Так само, як він мало знав відвертої опозиційності до режиму, критичності і політичності в хорошому сенсі цього слова.

Але вже в 1990-ті роки ситуація дуже змінилося. По тодішньому так званому "поколінню тридцятилітніх" ще можна було помітити, що у них інші слова, іще є ота стара школа, яка навчила їх бути дуже кусючими, але при цьому й неоднозначними. Та після 2000 року, як на мене, серед молодих авторів навряд чи можна побачити ось таке розмежування, це вже загальнонімецький рівень письма. Недарма в німецькому літературознавстві існує принцип поколінь. Тому що соціалізація авторів багато що пояснює.

Але, безперечно, німецька література сьогодні має явище "східнонімецького кічу". Це не лише "остальгія". Для молодих авторів і авторок це спосіб вписати себе у певну парадигму, нішу, категорію чи лейбл, щоби вийти на ринок літературної продукції.



Вважається, що навколо літературного журналу "Простори", редакторкою якого Ви є, гуртуються українські ліві інтелектуали. Чи обов'язково поділяти ліві погляди, аби публікуватися у "Просторах"?

Ми не проводимо якогось кастингу на предмет щирого чи нещирого лівацтва авторів або перекладачів і перекладачок, які до нас приходять. Насправді "Простори" мають доволі високу планку щодо якості художніх текстів, які ми публікуємо. Тут для мене як редакторки у першу чергу важлива якість, а не ідеологічна налаштованість автора. Тому що, як ми знаємо, політична ангажованість не завжди означає хороший текст. І водночас хороший текст далеко не завжди свідомий того, наскільки він може бути політично ангажований. Арно Шмідт, який ламає традиційну німецьку мову після Другої світової війни, насправді більший лівак у цьому сенсі, ніж він себе визнавав. І взагалі, хто має право ставати суддею і визначати рівень "політпридатності" перекладачів? Звісно, наша редакція принципово не пропускає текстів із ксенофобними, гомофобними чи профашистськими повідомленнями, але хіба не це мають робити всі люди, які претендують на здоровий глузд?

Нас цікавлять нішеві інтелектуальні яскраві експериментальні художні тексти. Дуже цікавить соціально-критичний вектор у публіцистиці. Загалом маркування правого і лівого в літературі й мистецтві не завжди чіткі. Якщо чіплятися лише за них, дуже легко можна скотитися в якусь параною. Для мене означник "лівий" передбачає соціальну критику на засадах секулярної суспільності, гендерної рівності, соціальної державності тощо. Саме з цієї позиції ми обираємо наших авторів і співпрацюємо з людьми, які дотримуються схожих поглядів.

 

Ви також є однією з ініціаторок створення Творчої спілки перекладачів та письменників, котра з'явилася минулоріч. Розкажіть про результати її роботи?

За цей рік Спілка змогла зробити вже досить багато. Ми намагаємося працювати на рівні розвитку внутрішньої інфраструктури і самоорганізації перекладачів. Ми не тільки надаємо підтримку для реалізації окремих проектів чи навчальних шкіл. Нам цікаво, щоби знайшлися люди, які хочуть долучитися до захисту інтересів перекладачів - у першу чергу тих, хто займається художньою літературою, адже ми як професійна група досі дуже мало помітні.

Є кілька поточних проектів для перекладачів. Так, зараз усе ще можна податися на проект менторської підтримки перекладів із німецької мови для всіх жанрів - чого ніколи на моїй пам'яті в Україні не відбувалося. Цього року в Берліні ми разом із Translit (спілкою німецьких перекладачів, котра займається популяризацією літератури країн Східної Європи, зокрема України та Білорусі. - Ред.) уперше проводимо українсько-німецьку перекладацьку майстерню ViceVersa. Наступного року ця майстерня має відбутися в Україні. Також спільно з Ґете-Інститутом та групою видавців здійснили невеликий білатеральний проект з перекладу сучасної німецької та української літератури, який представили на Лейпцизькому ярмарку.

Ми намагаємося працювати на різних рівнях. Один рівень - це робота із молоддю, яка отримує професійну координацію. Ми маємо свого юриста, який готовий надати підтримку або провести загальну просвітницьку роботу щодо прав перекладачів, що сьогодні для України дуже важливо. Ще маємо програми і проекти для людей, котрі вже мають професійні здобутки.

Загальна проблема "художніх перекладачів" у всьому світі – це ізоляція як частина професії: перекладач днями-тижнями-місяцями сидить перед своїм комп'ютером, не бачить ні світу, ні людей і навіть не має професійної комунікації з колегами. Тому мати майстерню, де перекладач, навіть дуже досвідчений, може розвіятися і поспілкуватися зі своїми колегами на фахові питання - це річ, якої в Україні давно бракувало.


Якою, на Вашу думку, є основна проблема в українському перекладацтві?

Україні дуже заважає певна ретроградна ідеологія щодо художнього перекладу. У 1990-ті роки у нас виробився певний штамп перекладача як "універсальної берегині української мови та культури", а відтак і духовності. З одного боку, це начебто і правда. А з іншого боку - порівняймо перекладача і письменника: другий може написати усе, що хоче, тому що це його право використовувати саме таку українську мову і так її ламати, вигинати, змінювати. Він творить цю мову.

А перекладач, на якому стоїть тавро "берегині", не може навіть дихнути інакше, тому що "у словнику 1926 року такого слова немає", а натомість є три архаїчні, і ти маєш із ними якось викручуватися. Ось ця самоархаїзація перекладача як професії позбавляє свободи творчості і зводить його функції до радянського вчителя української мови та літератури. Мене особисто це дуже не радує, адже що більше перекладач і переклад архаїзуються, то менше ми готові боротись за свої права. І то більший простір ми залишаємо для відтворення певної моделі приниження і зловживання працею перекладача.