Проблематика сфери художнього перекладу зазвичай охоплює два, на перший погляд, окремі напрямки: художньо-рефлексивний та цехово-політичний. У першому йдеться про осмислення фігури художнього перекладача, викликів оригіналу, рівня та якості критики перекладу, у другому — про умови оплати, праці й у цілому співпраці з видавництвом, можливості впливу на структури книговидавничого й літературного процесу в країні. Такі проблемні поля не марковані географічно і наявні скрізь, де перекладають книжки. Звісно, проявленість та рівень розв'язання цих проблем у кожній країні свої. В Україні з цих питань проводяться круглі столи, дискусії, зустрічі з перекладачами, з'являються публікації. Вочевидь, первинне осмислення ситуації відбулося, що дозволяє визначити орієнтири подальших дій і здійснювати їх.

 

Почати, певно, варто з того, що згадувані у перших рядках два аспекти “труднощів" художнього перекладу взаємопов'язані. Серед усіх перекладачів літературні складають особливу спільноту зі специфічними завданнями, не лише власне перекладацькими, але й культурно-посередницькими, співтворчими. Однак така професійна ідентичність в жодному разі не повинна елітизувати художній переклад, зокрема зводячи професійний образ до рівня піднесеного, не обтяженого матеріальними питаннями творця чи творчині. Умови та оплата праці, як і видавнича інфраструктура, безпосередньо витворюють культурний контекст, в якому з'являється і перебуває книжка. І художні перекладачі мають усвідомити свою співвідповідальність за цей контекст та необхідність говорити не лише про перекладацькі стратегії, але й про ганебні умови праці, в яких часто доводиться творити. Треба пам'ятати, що художній переклад — це прекаризована праця, тобто ненормована, така, що не передбачає жодних соціальних гарантій, здійснюється в умовах дерегуляції трудових відносин та конкуренції, що впливає на оплату.

 

Умови праці перекладачів прямо пов'язані із загальним економічним тлом книговиробництва. Багато в чому це тло зумовлюється комунікативним прогалинами, скажімо, між книготорговцями й видавництвами, між ними обома та читачами, часто між перекладачами й видавцями, і не в останню чергу із грантодавцями — як наслідок, книжка не є продуктом спільної праці й відновідальності й не доходить до свого адресата. Саме порушена комунікація й економічна інтеракція, як-от: нефіксовані ціни на книжки, ускладнена реалізація книжок, відсутність публічної репрезентації книжки як інтелектуального медіума, невідстежувані, фантомні кількості накладів – неминуче відбиваються на ситуації перекладачів. Їм як досить незахищеній у цьому процесі ланці доводиться матеріально відшкодовувати витрати на створення книжки, що не виправдали себе через відсутність спільної книговиробничої стратегії.

 

Гарним прикладом тут може слугувати грантова підтримка перекладів. Неспроможність видавництва продати цілий наклад для перекладу книжки означає: використання перекладацького гранту на видавничі витрати, непрозоре залучення до перекладу низькооплачуваного студентства, радикальне зменшення накладу. Чому б не надавати грант безпосередньо перекладачам без посередництва видавця? Чому не зобов'язати видавництво підтвердити наявність цілого книжкового накладу? Чому б не проконтролювати наявність та оплату літературної редакції? Ці вимоги грантодавцям і видавцям повинні висунути самі перекладачі.

 

Одначе самотній голос творця-трудівника навряд чи буде почуто тими, до кого він звертається, ба більше, він не спричинить жодних реакцій. Голос має бути спільний, представлений колективним суб'єктом, що бере на себе свіввідповідальність і за якість книжки, і за надання колегіальної підтримки перекладачам. В Україні сьогодні вкрай необхідна організація, яка б, з одного боку, діяла як профспілка гетерогенної професійної групи без єдиного роботодавця, тобто відстоювала би трудові права перекладачів, могла надати юридичну підтримку, сформулювати стандарти трудових відносин перекладачів та роботодавців і нарешті консолідувати перекладачів як трудівників. З іншого боку, нам бракує платформи, яка б дбала про професіоналізацію, інтелектуальний обмін перекладачів та взяла б на себе роль ініціатора й реалізатора комунікації з іншими причетними до літературного процесу. Ця платформа посприяла б підвищенню рівня критики перекладів і, відповідно, літературної критики.

 

Говорячи політичною мовою, нам потрібне професійне й символічне лобі, яке б, серед іншого, запобігало демпінгу перекладацьких гонорарів і водночас стежило за обов'язковим зазначенням імені перекладача в рецензіях на книжки, анотаціях, під час публічних презентацій або читань.

 

Зростання професійної свідомості перекладацтва, безумовно, підвищить стандарти й вимоги до якості перекладу й книжки загалом. Зняття з перекладачів мимовільного економічного тягаря неприбуткового книговидавництва може стати імпульсом до активності видавництв, що ініціюють вироблення механізмів фіксації цін на книжки, оновлять рекламні стратегії поширення, переосмислять значення візуального оформлення книжки тощо.

 

Тому сьогоднішня спільнота перекладачів повинна стати спілкою, дієвим, живим об'єднанням на засадах взаємопідтримки, обміну досвідом та колективної репрезентації художнього перекладу в культурі, а також активної участі в інтелектуальному й громадському житті України. І насамкінець, мабуть, важливо додати, що цій спілці слід буде опанувати словник, завдяки якому можна говорити про експлуатацію та боротьбу з нею, що може стати серйозним викликом у ситуації ярликування такої риторики як пережитку безславного минулого.